Оптиміст Степан Герилів: «Мене завжди рятувало почуття гумору»

Беседка

На питання: «Ким вважаєте себе по-перше: журналістом, поетом, професійним емігрантом чи викладачем?» сьогоднішній гість 13 сторінки Степан Герилів вибрав свій варіант — оптимістом. Саме ця риса, яка не раз виручала Степана Миколайовича в його багатому на пригоди житті, відчувається з перших хвилин спілкування з ним: відразу впадає у око кипуча енергія творчості в очах, рухах та словах Степана Гериліва. Про його відкриття Америки, «ізнанку» української діаспори в Канаді та майбутній рекорд України студентів журфаку БГПУ читайте в інтерв’ю «Діловому».

— Степане Миколайовичу, в журналістику Ви потрапили завдяки поезії. Пам’ятаєте свій перший вірш?
— Я звичайний хлопець, батьки працювали на місцевому склозаводі. Відносно гумору, то це в мене від діда: за спогадами рідних він був такий, що дуже любив «підмахнути», підколоти. Писати вірші почав з сьомого класу: прийшов до своєї однокласниці а вона хвалиться, що написала вірша про Гагаріна. Думаю собі — вони можуть — а я не можу? Олівець та аркуш взяв з собою в ліс і почав писати про дерева, вітер та сонце. Коли пішов в дев’ятий клас — районна газета «Ленінська зоря», де я згодом працював відповідальним секретарем після університету, надрукувала цілу сторінку з моїми віршами та фото, і я став «героєм нашого часу». Мама з тією газетою бігала по селі, не могла нахвалитись. Потім написав про сусідку — ланкову в колгоспі, про склозавод, почав друкуватися в газеті «Зірка».

— І все ж таки — прийшлося робити якійсь вибір серед кількох професій?
— Вагань — ким бути — вже не було, так і вступив до львівського університету — тоді журналістика була тільки тут та й у Києві. З першого разу не пройшов — конкурс 25 на місце, рік попрацював на рідному склозаводі а потім поступив. Протягом всього навчання — в основному агітували за радянську владу, конспектували Леніна та Маркса. Хоча щодо боротьби з релігією — тоді всі вдавали з себе атеїстів, не відрікаючись від віри. Щодо творчості взагалі, ніхто й не думав її в нас розвивати та стимулювати. Моя муза мене одного разу ледве не підвела. На другому курсі, коли проходили жанри, мало не вилетів з вузу через Дмитра Павличка: тоді у нас була якась «заворушка» з підпільними націоналістичними організаціями, і з цензурою було дуже суворо. Вибрав собі жанр «пародія» — тоді якраз вийшла збірка Дмитра Павличка «Тайна твого обличчя», звідки я виписав більше 20 «пожежонебезпечних» перлів — «я тлію», «я згораю», «я спопеляюсь». В мене вийшло:

Над Хрещатиком сизий дим,
Купа попелу невеличка.
Люди плачуть, за ким, за ким?
— Спопелився поет Павличко.

Дмитро Павличко тоді був на гребені слави, під опікою ЦК КП УРСР, тому викладач сказав — сховай і нікому не показуй.
Порівняно з тим, як ми вчимо студентів у Бердянську, в мої часи було більше практики: після першого курсу йшли у багатотиражку, потім в районну та обласну газети. Отримавши диплом, в 1977 році пішов в Миколаївську району газету «Ленінська зоря», звідки почав свій шлях у журналістику. В мене є принцип ще зі студентських років — рік-два працюю на авторитет, потім він працює на мене. Мав справу зі всіма жанрами, особливо мені вдавались фейлетони, а потім перейшов на політичний гумор та сатиру. В 1983 році переїхав в місто Долина Івано-Франківської області, де став заввідділом промисловості. Редактор був деспот і вважав, що він геній, а ми всі без букви «е». я навіть робив експеримент — копію матеріалу висилав в обласну «Прикарпатську правду», де його пускали до друку, а оригінал мій редактор щільно замальовував своїми правками. Зараз згадую це згумором, а тоді, промучившись майже рік, пішов на районне радіо, де нарешті опинився у своїй тарілці. На республіканському конкурсі моя передача «Кроки п’ятирічки» виборола перше місце, за що отримав двомісячне стажування у столиці на республіканському радіо.

Партійними сходинками
Далі в житті Степана Гериліва пішли життєві перипетії — ще в Миколаєві він став членом компартїї та майже зразу отримав однокімнатну квартиру у центрі міста, де оселився з дружиною-вчителькою та дочкою.
— Не те щоб вірив партійним гаслам — все якось йшло само собою, — згадує Степан Миколайович, — тоді був такий підхід до кандидатів — один інтелігент на двох робітників. Оклад журналіста-новачка 125 рублів, а якщо ти кандидат — відразу став заввідділом без начальства над головою.

В Долині за рекомендацією першого секретаря райкому партії, неочікувано для себе молодий журналіст стає інспектором районного комітету народного контролю, а через рік, як інструктор ідеологічного відділу райкому партії, відповідав за неформальні організації, що згодом привело його де несподіваних наслідків: почавши ходити на засідання «Руху», Степан Герилів був майже на всіх його з’їздах і доходився до того, що перший здав партійний квиток.

— Сам собі дивувався — в мене дома ніколи не було націоналістичного духу, і коли вперше побачив в Долині синє-жовтий прапор — стало моторошно. Пригадую, коли сусід помалював паркан синім, а браму жовтим, «органи» йому привезли відро червоної фарби і заставили за ніч все перемалювати. Коли «Рух» прийшов до влади, знову отримав посаду голови комітету народного контролю. Приходилося знімати з роботи, бували й погрози, після чого дочку відвозив в село до тещі.

Сталося так, що в 1994 в районі до влади прийшов конгрес українських націоналістів, а я привів до влади кандидата від «Руху» — адмірала. За 40 днів і ночей разом з першим командуючим флотом України Борисом Кожиним по два-три рази об’їздили всі села, і він таки потрапив до Верховної Ради, а мене вигнали з роботи.

Про Канаду та діаспору
— Мені завжди було цікаво мати своє враження як від далеких країн, так і від їх мешканців. Тому не витримавши лихої долі, в 1995 році поїхав …журналістом в Канаду. Писав для «своєї самореклами» в невеликих власних виданнях, бо не маючи грін-карти, копійчину довелось заробляти на різних фізичних роботах. Єдине видання, де за всі роки моїх мандрів мені платили як журналісту — це старіша українська газета в Америці «Свобода». Щоб рости, як журналіст, згадав своє «радійне» минуле: в Торонто а потім і в Нью-Йорку працював на радіо, мав 20 хвилин свого ефіру, який був насищений гумором та сатирою.
Але не зважаючи на труднощі, було цікаво: спочатку від магазинів та вітрин був шок, до того ж «під дих» дала наша діаспора. Вдома нам говорили що туди поїхали самі патріоти — бандерівці, мельниківці. Коли почав крутитися в тому середовищі, аж серце почало боліти — всі поділилися та пересварилися, а найбільше здивували комуністи, які й там мали свою партійну організацію, яку фінансувала Москва: у своїх магазинах спокійно продавали символіку. Старі емігранти дивилися на новоприбулих, як на ворогів і говорили — беріть та будуйте незалежну Україну. На мене кричали — ти був комуністом. Закрив рота, коли розповів, що комуністами були також Кучма, Кравчук та Ющенко, до того ж в райком партії дурних не брали.

Як нас зустрічали, це ціла історія: коли до нас приїжджали, ми возили гостей по ресторанах — бо «вуйко приїхав з Канади». А нас тут пригощали маленькими канапочками.

Заробляв на фермі — капусту різав та квасолю збирав, як треба було — копав ями під каналізацію. Вночі курей ловили, або видають ліхтарики на чоло та наколінники, і цілу ніч збираєш хробаків для фармакології. Більше всього платили на будівництві, але все залежить від ситуації. В основному там мають бізнес поляки, і серед них зустрічаються шахраї, як мій останній роботодавець, що відмовився заплатити мої 6000 у.о.. Серце боліло не за те, що поляк «намахав» українця: в нашій бригаді були два поляки та три українці, і коли прийшов час заплатити 50000 у.о., поляк викликав еміграційну службу та мене депортували. Через півтора року відсутності, в кінці 1996 року повернувся додому з одним чемоданом та без грошей, не заставши дружину — та поїхала працювати в Іспанію.

Чого немає в Греції
— Сусідка мене намовила в Грецію, де, як відомо все є. Зробили Шенгенську візу, завезли в Афіни, дві ночі в готелі і роби що хочеш. Тут було найгірше — жердинами збивав оливки в горах, взагалі провів тут більше року. Дуже розповсюджене ошуканство: відкрито багато графій — бюро по працевлаштуванню, це цілий злодійський конвейєр. В основному треба дивитись за старими на дому. Я тричі платив по 150 у.о представникам графій, але майже нічого не заробив. Беруть гроші від жертви та ведуть на роботу, а там день-два побув біля бабки чи діда, після чого старі відмовляються, і чекай далі. Надивився, скільки емігрантів пропало на чужині — поспивалися, понищились чи просто поздихали під парканами. В Греції з працевлаштуванням було гірше всього, але мене завжди рятувало почуття гумору: віддушину знаходив в писанині, робив розворот «Усмішка» у журналі «Вісник».

Американське перезавантаження
Жінка та пів школи колег знов поїхали в Іспанію, а я отримав виклик від мого редактора з Канади, яка стала головним редактором газети «Свобода» в Америці. Оселився в місті Нюарк за 30 миль від Нью-Йорка: привезли під українську церкву, де мені знайшли і житло і роботу, крім того мене взяли на два місяці в газету «Свобода». Якби були документи, можна б й більше. Друкувався в «Новій газеті», будував різні об’екти, а останні роки робив в поштовій фірмі «Роксолана». Незважаючи на скрутні обставини, ми намагалися не нудьгувати: для душі організували свій ВІА, виступали на фестивалях…

Після того, як дочка в 20 років стала вдовою, забрав і її в Америку, та допоміг вступити до католицького університету. Вилітала до мене у «чорний» вівторок, 11 вересня, подзвонила з Варшави й повідомила, що все добре. Збираюсь їхати зустрічати і раптом бачу по ТВ —катастрофа, зв’язку ніякого, і я до четверга не знав, де моя дитина. Але обійшлося, потім вивчила мову, отримала американську освіту та вийшла заміж за хлопця з Дрогобича. Працює у трьох місцях та щодня чотири години тратить на дорогу з дому та назад. А я захотів додому.

— Як на чужині пережили помаранчеву революцію?
— До помаранчевої революції ніхто не робив різниці між націями колишнього СРСР — ми всі були «раша», імідж Україні робили Футболіст Шевченко та боксери Кличко. Сполох цікавості почався з появою Ющенка, щоб голосувати за якого, ми їздили до Нью-Йорка та сім годин стояли на морозі перед консульством. Коли їхав додому, вже не було того інтересу до України, відчувалося розчарування. Хоча американці і своєї історії не знають, навіть скільки в них штатів. З цього приводу не зовсім подобається їх система освіти як в школі, так і вищі. Якось із цікавості зайшов до дочки в університет: сидять на підлозі, понабирали кави з автоматів, регочуть та коники малюють.

— Комусь з Ваших знайомих вдалося підкорити Америку?
— Звичайно, є ті, хто зумів не розтратити надії та пустив міцні коріння, заснував свій бізнес. Головна риса їх — наявність самоцілі та чітке слідування плану. Тим, хто приїхав раніше, вдача посміхалась частіше. Мій добрий колега Роман Брух з дипломом львівського лісотехнічного інституту став в Америці професором хімії і навіть придумав якусь нову формулу: він приїхав з двома маленькими дітьми, жінка працювала на трьох роботах з 5.00 до запізно, а Роман вчився. Проте зараз діти безкоштовно вчаться в батьковому університеті та мають своє власне житло.

Чужина мене змінила — десь років п’ять-шість тому став егоїстом: якщо сам себе не полюбиш і про себе не подбаєш, ніхто за тебе не подбає. Якби мав ціль залишитьсь будь-якою ціною — в мене було мільйон варіантів, в тому числі оженитися на «мільйонерках», але мене, як вовка, тягне до лісу, на батьківщину. Я просто не можу сидіти на одному вмісті і анітрохи не шкодую за роками, коли я побачив світ. Хоча бувало важко — безсонні ночі й плач в подушку.

— Ви багато написали і маєте читачів по всьому світу, а чи була у Вашому житті хвилина справжньої слави?
— Навіть більше, коли я був бойком. На Західній Украіні є дві обособлені гілки — бойки та лемки, останні в Америці живуть своєю общиною і зовсім не вважають себе українцями — говорять українською з польскими наголосами. Мають там свій фестиваль, і я якось туди затесався в ролі ведучого — в «американських Карпатах» — горах Гленс-Плей — провів п’ять фестивалів. Мене мали за свого, і я тоді по-справжньому кайфував. Багато разів тамадував по весіллях, якось єврей-емігрант з Одеси вирішив зробити концерт «Українська осінь в Нью-Йорку», де я також був ведучим.

— Якою мовою вели концерти? Чи актуальні для українців за кордоном мовні проблеми?
— дивлячись де ти живеш. Я, наприклад, в Америці англійського так і не вивчив, хоча навіть в Греції за півтора року став розмовляти з місцевими на побутовому рівні. А в Штатах просто не було необхідності, оскільки майже десять років жив та працював з українцями. Тому коли дочка після трьох років біля мене також мало освоїла англійську, віддав її в американську родину з двома маленькими дітьми: хоча й мала в дипломі позначку «дошкільне виховання та англійська мова», її британський варіант виявився маленьким вантажем.

В російськомовному Бердянську проблем з моєю українською немає: викладаю державною, а з місцевими завжди говоримо, як Штепсель з Тарапунькою — вони — російською, я ж — українською, і ніхто нікого ні в чому не переконує. Ті, хто в спину називає мене «бандьорой», не розуміє: На Західній Україні вже настільки наїлися політики, що у багатьох головна мета — аби день прожити. До речі, ще в Канаді відчув велику дурницю, що позакривали російські школи, особливо на Західній Україні: з грузинами, вірменами і поляками краще всього спілкуватись російською. Хоча знання польської, яку вивчив самотужки, також виручало.

— Маючи колосальний досвід виживання в агресивному середовищі, не думали зробити посібник для емігрантів- початківців?
— Думав і навіть намагався. В Києві є такий сайт «Заробітчанин» та благодійний фонд, куди звертався зі своїми ідеями. в мене навіть є власна пісня «Емігранти-нелегали», що може стати гімном заробітчан, але відгуку нема. Увесь мій досвід у віршах і поезіях. Якщо ж просять розповісти — то раджу їхати тільки легально. В Канаді, де завдяки напівсоціалазмові доступні навчання та медицина, до українців добре ставляться. А от в Америці жорстокий капіталізм, де не працюють — «пашуть», як дочка,на трьох роботах.

— Після таких мандрів як опинилися в Бердянську?
— Знайомій працював викладачем в БГПУ, тут вчились мої племінники і дочка, яка закінчила з золотою медаллю школу, без іспитів поступила. Викладачем педуніверситету став випадково — їхав в маршрутці та розговорився з сусідкою, що викладає на кафедрі іноземних мов, і узнав про факультет журналістики. Я привик робити все з нуля та люблю ризик. Мені тут дуже цікаво, люблю ходити по базарі і зачіпатися з торговцями. Коли кажуть «22 рубля 30 копеек», даю радянські рублі. З подивом дізнаються, що я тут не на відпочинку. Коли раз обізвали «бандьорой», відповів, що я такий бадьора, як ти москаль, тому що зроблені з одного тіста. З простими людьми, де б не був — завжди все нормально, дурну погоду роблять політики та священики.

— Чому і як навчаєте своїх студентів?
— Я прийшов як практик і собі уявляв, що майбутні журналісти вже точно не будуть дрімати. Все, чого напрацював, намагаюсь передати дітям. Головне — не бути пасивним, адже журналіст має бути комунікабельним. Не кожного вдалося розтормошити, і мене це дивує. Доречи роботодавець дочки Христина Дурбак відкрила фонд імені своєї мами, який оплачує навчання студентів в Україні. Пасивність студентів вбиває — людина готова платити, для чого треба лише зареєструватися на сайті та заповнити дві анкети. Зовсім не треба бути генієм — лише знати українську мову та добре вчитися, та щоб достаток сім’ї був не вище середнього. Заповнила лише єдина студентка, і причина не в соромі чи упередженні — просто лінь. Мені це дивно.

Намагаюсь їх розтормошити всіма способами. Кожний день даю по дві рими — Ніна-сіно й таке інше, і кожний пише свої вірші, як може. Або складає невеличке оповідання, в якому всі слова на одну букву. Остання ідея — нині забутий жанр стінгазети, який чудово стимулює творчість. Вже маємо назву «У нас на бамбетлі» — на Західній Україні це така розбіжна дерев’яна лавка-диван. Ідея — зробити найдовшу українську студентську двомовну стінну газету й потрапити з нею в книгу рекордівУкраїни. Який-ніякий стимул, аби писали — бачу, що в очах вже вогники з’являються. Намагаюсь вчити їх на своєму прикладі, і колись мені будуть дякувати.

— Що Вам потрібно для натхнення?
— Моя муза мені навіть вночі не дає покою — щось наверху таки є. Ще в Америці якось чую, що вночі мене щось ніби будить: на годиннику 4.44, а я сідаю до комп’ютера і саме в цей час родяться найліпші речі. Ввечері важко, вдень йде тяжко. Зараз прокидаюсь та навіть не дивлюсь на годинник — час той самий. Після всіх мандрів є збірка поезії, гумору та політичної сатири «Заробітчанські дзвони», є декілька пісень на мої слова.

— Що для Вас табу в сатирі?
— Сміюсь над всім, може просто ніколи над тим не замислювався, а просто писав: одна редакторка говорила, що у мене просто словесний понос. Якоюсь мірою це правда: вичавлювати з себе ідеї чи рими ніколи не доводилось — десь почута фраза чи вислів немов з катапульти «закидують» мене у творчий процес. В мене ціла купа флешок з творами різних часів, якось навіть пробував систематизувати та зробити підбірку всіх кращих своїх творів — це неможливо.

— Маєте ще якісь захоплення окрім творчості?
— Ще в Америці мало що знав про комп’ютер, а зараз ще одне моє захоплення — інтернет: це вже як хвороба, і зараз через нього познаходив українські общини в десяти країнах світу та друкую там свою поезію. Завдяки скайпу щодня по 20 хвилин спілкуюсь з дочкою.

Досье «Делового»
Степан Миколайович Герилів родом з Львівщини, народився 19 червня 1954 в селі Рудники Миколаївського району, де й закінчив середню школу. Отримавши диплом журналіста Львівського університету, в 1977 році пішов в Миколаївську району газету «Ленінська зоря», звідки почав свій шлях у журналістику. З 1995 року почав свою «одіссєю», побувавши в Канаді, Греції, Америці та багатьох інших країнах світу. Зараз Степан Герилів — старший викладач кафедри соціальних комунікацій БГПУ.